Косметичні зміни замість реформи. Чому гучні заяви міністерства нічого не змінять

Насправді, не надто покращують, тому що це такі косметичні зміни, які стосуються не всіх закладів культури, а лише деякої частини. Зокрема, тих закладів культури, у яких група оплати праці згідно з наказом № 745 і єдиної тарифної сітки могла відноситися до різних груп оплати праці відповідно до кількості відвідувачів або до кількості книговидач у бібліотеках. Змінами до цього наказу міністерство встановило, що під час воєнного стану і ще 12 місяців після його завершення ці заклади культури можуть не орієнтуватися на показники відвідуваності і книговидачі, оскільки ми розуміємо, що через небезпечні умови далеко не всі заклади можуть працювати.

Подібна норма вже діяла під час ковіду. Тоді вона була вперше розроблена і теж була викликана тим, що оплата праці не може залежати від зовнішніх обставин, які не демонструють ефективність роботи закладів. І зараз міністерство знову ввело цю норму. Деякі заклади культури й не змінювали своїх груп оплати праці, тому суттєво це нічого не змінює.

З іншого боку, те, що очікують усі працівники сфери — це перегляду тарифної сітки. Насамперед підняття рівня оплати праці, тому що станом на сьогодні з першого по чотирнадцятий розряд усі отримують мінімалку, адже в єдиній тарифній сітці ці цифри значно менші за мінімальну зарплату. Нагадаю, що в середньому по економіці зарплата вдвічі більша, ніж у секторі культури.

Це означає, що у нас найменш оплачуваний сектор і саме зміни в цьому очікують працівники, а не косметичних правок від міністерства. Тому такі гучні заяви про оновлені умови оплати праці насправді виявляються лише косметичними змінами, які суттєво не вплинуть на більшість працівників закладів культури.

Тут є два фактори. По-перше, просто виділити гроші буде недостатньо. Тому що бюджетна сфера регулюється Бюджетним кодексом та всіма нормативними актами, які є в тій чи іншій галузі: охорона здоров'я, освіта, сфера культури.

Сфера культури залишається поки що єдиною нереформованою, в якій оплата праці дуже чітко регулюється державою і не залежить, по факту, від діяльності закладу, від його ефективності, від його популярності, від його доходів і так далі. Тому що посадові оклади встановлені наказом № 745. І я ще раз повторюю: з першого по чотирнадцятий розряд зарплата виходить меншою за мінімальну.

Тому заклади мають доплачувати своїм працівникам до мінімальної зарплати. Виходить, що в маленькому музеї або в маленькій сільській бібліотеці, незалежно від того, чи ти працюєш прибиральницею, чи директоркою цього закладу, — отримуватимеш мінімалку. Нагадаю, це буде близько 6 000 гривень. Це абсолютно неприйнятний рівень, тому що ці показники оплати праці не переглядалися з 2009 року. Майже 20 років ситуація суттєво змінилася, а сфера культури не була переоцінена з точки зору того, як ми оплачуємо працю в цій сфері.

І це більш складна проблема, тому що це пострадянський підхід, який не змінився за часи незалежності. Нам треба говорити про інституційну реформу в цій сфері, щоб вони були вільнішими в тому, як встановлювати оплату праці, отримувати фінансування з різних рівнів — від місцевої влади, з державного бюджету, отримувати благодійну та міжнародну допомогу і спрямовувати ці кошти на ті напрямки, які вони вважають потрібними. Зарегульована сфера не дає такої можливості, тому просто виділити більше грошей питання не вирішить, бо у нас чітко встановлені норми щодо оплати праці.

З іншого — ми бачимо, що і в освіті, і в соціальній сфері, і в медицині давно вже відв'язалися від тарифних сіток і дали можливість свободи керівникам окремих інституцій. Зараз є інституційна реформа у вигляді закону, який скасовує державні і комунальні підприємства і вимагає від них перетворитися на державні некомерційні товариства. Поки що, не всі розуміють, як ця нова організаційно-правова форма вплине на оплату праці, на стосунки між керівником і працівниками цих закладів і так далі. Тому це тривала реформа, яка напевно призведе до позитивних результатів. Але станом на сьогодні такі гучні заяви про те, що «ми оновили систему оплати праці», не дуже відповідають дійсності, тому що реформа оплати праці — це складова більш суттєвої і глобальнішої зміни, якої потребує сфера культури.

Коаліція дієвців культури не один раз наполягала на тому, що це має бути системний комплексний підхід, а не оці косметичні латки, які щось десь, можливо, для когось покращать, але системно не змінять взаємовідносини між державою, суспільством і працівниками цієї сфери.

Укрпошта і магазин продуктів у будь-якому селі — мабуть, найбільш публічні місця в громаді, тому що туди точно люди прийдуть за послугами, за продуктами. Водночас клуб чи бібліотека не будуть таким простором. Нам у самій сфері потрібно відповісти на ключове питання: чи готові ми змінювати підходи — від уявлення про музей як “сейф для колекції”, а бібліотеку як “шафу з книжками” — до розуміння їх як “третіх місць” для громади. Просторів, куди люди приходять для взаємодії, спільних подій і публічного життя, а не лише для формальної статутної діяльності, сформованої ще в радянський період і лише частково зміненої за часів незалежності.

Отже, це також питання внутрішньої трансформації сфери: ми маємо переосмислити, ким є для громади і чи справді їй потрібні.

Якщо громада вважає, що не потрібні, треба вести цей діалог чесно. Якщо громада не бачить сенсу підтримувати бібліотеку, то чи справді ефективно бібліотека працювала до того? 

Я думаю, тут треба дати собі справді чесну відповідь на питання: чим є для нас культура? Чи ми як суспільство змінили ставлення до неї зі сфери розваг на сферу, яка справді визначає нашу ідентичність? І чи готові наші інституції культури бути такими, які відповідатимуть цьому заклику — що ми дійсно долучаємося до формування ідентичності, до соціальної згуртованості, зрештою до здоров'я громади? Тому що наявність закладу, який дозволяє людині мати третє місце — крім власного дому і роботи — місце гуртування громади, це надзвичайно важливо.

І я думаю, що навіть у часи війни ми маємо давати собі чесну відповідь. Я не хочу зараз вдаватися до маніпулятивних лозунгів про те, «за що ми воюємо», але з іншого боку громада має для себе визначитися, що для неї є важливим. Не лише в розмірі фінансових інвестицій, а й у сенсах: яким чином громада бачить свій розвиток, яким чином буде мотивувати молодь залишатися і працювати в цій громаді і зрештою наповнювати податками місцевий бюджет, яким чином давати дітям розуміння того, що вони живуть у державі, яка бореться за свою незалежність, і чому це важливо в 21 столітті. Ми не можемо говорити, що ці сенси і наративи можуть виникати десь тільки на роботі, чи тільки вдома, чи тільки з інтернету — десь мають бути місця, де все це проговорюється. І культура якраз і є тим третім місцем, де всі ці складні суспільні діалоги мали б відбуватися. Якщо у нас немає такого місця — суспільство атомізується, кожен живе у своїй бульбашці, у своїй мушлі, і у нас немає розуміння того, що нас об'єднує і чому ми маємо залишатися в цій державі і захищати її.

Тому я більш ніж переконана, що реформи навіть під час війни назріли і зараз навіть ще більше актуалізувалися. І тут просто треба виходити на чесний діалог, треба дорослішати і виходити з парадигми просто оплати праці до парадигми того — а що ми робимо і для чого, якими цінностями ми всередині оперуємо і де ми взагалі як спільнота знаходимо спільне поле для того, щоб залишатися цією спільнотою.