З чого все починалося: стартові умови реформ культури, освіти і медицини

„ Запит на медичну реформу, як і на кілька ключових реформ того часу, сформувався під час Революції Гідності. Радянська і пострадянська система охорони здоров'я була побудована на знеціненні людини — на її десуб'єктивізації, ставленні до неї як до ресурсу. Це стосувалося і лікарів, і пацієнтів. Згідно із соціологією часів Майдану, медична реформа входила в топ-3 суспільних запитів. 

Реформу уможливила синергія кількох чинників. Міжнародний фонд «Відродження» швидко відреагував і профінансував створення стратегічної дорадчої групи, яка ще під час Майдану почала напрацьовувати стратегію змін. Вирішальну роль відіграло політичне лідерство — реформу асоціюють з Уляною Супрун і її командою, яка ігнорувала класичні бар'єри, притаманні обережним політикам. Суттєвою була й підтримка міжнародних донорів: Світового банку, GIZ, ВООЗ, україно-швейцарських програм.

Це синергія різних середовищ і зусиль, яка, на мою думку, стала відповіддю на потужний суспільний запит. Ця реформа є однією з ключових: вона змінила не лише систему фінансування, а й підхід до людини, суттєво вплинувши на культуру взаємин у суспільстві.

Три стратегічні цілі реформи:

• Перша — зміна системи фінансування: гроші йдуть за пацієнтом. Система мала розвернутися до людини і суб'єктивізувати її.

• Друга — незалежність надавачів медичної допомоги. Заклади, які раніше залежали від державної субвенції, отримали автономію і стали незалежними гравцями ринку. Конкуренція мала встановити правила боротьби за пацієнта.

• Третя — зміна підходів до медичної освіти і стандартів надання допомоги.

„ Понад 30 років питання функціонування сфери культури
залишалося без відповіді. Державна система культури існує, фінансується з місцевих і державних бюджетів — але часто існує сама по собі. З широкою мережею закладів реально стикається доволі невеликий відсоток населення.

Широкомасштабне вторгнення змінило ситуацію. Питання національної ідентичності та українськості в культурі стало значно гострішим. Громади почали звертати увагу на те, як вони самостверджуються культурно. І держава — зокрема Міністерство культури і стратегічних комунікацій — почала усвідомлювати потребу реформ.

2023 року за підтримки Європейської комісії розпочалося напрацювання політик у сфері культури, креативних індустрій і медіа. Так народився проєкт RES-POL, який реалізовувався протягом 2024–2025 років. Саме тоді постало питання інституційної реформи.

В Україні понад 30 тисяч закладів культури. Ніхто достеменно не знає, скільки з них реально функціонують, а скільки — це просто будівля, зачинена на замок, із кількома співробітниками на чверть мінімальної ставки.

Спроба часткової реформи вже була — 2018 року намагалися змінити систему фінансування культурних послуг. Але швидко з'ясувалося: реформувати лише фінанси недостатньо. Потрібні зміни самих інституцій — того, як вони працюють зсередини, і того, що саме та кого саме держава фінансує.

При цьому принцип «гроші за пацієнтом», який спрацював у медицині, у культурі не працює. Якщо роздати кошти кожному, більшість витратить їх на розваги — і не обов'язково на українське. Культура — це питання безпеки, у тому числі культурної. Тому державі важливо скеровувати те, що є стратегічно важливим.

Три ключові проблеми сфери культури:

• Перша — низькі зарплати. Вони роблять галузь непривабливою: молодь не прагне будувати тут кар'єру. Український культурний фонд не вирішує проблеми — це лише 0,02% загальних витрат на культуру в країні, адже більшість фінансування надходить з місцевих бюджетів.

• Друга — якість і адекватність культурного продукту. Питання в тому, що наша культурна система реально продукує і що мала би продукувати.

• Третя — доступ до культури. Чи є в усіх містах і громадах доступ до якісного, сучасного, цікавого культурного продукту?