Поза межею випадковості: як довести системність та умисел у знищенні української культури

Ольга Сагайдак
Голова Правління Коаліції дієвців культури, менеджерка культури, співзасновниця Dofa.fund

«Той, хто продумав план запуску ракет, хто ухвалив рішення атакувати те чи інше місце, і власне держава Росія, яка роками артикулює, що українці не є політичною нацією, а Україна не є державою, — це і є складова геноцидального злочину. Саме тому ми не можемо розглядати руйнування музеїв, архівів чи пам’яток як випадковість або супутні втрати війни».

«Ми втратили музей, бібліотеку чи архів — і це часто викликає менший суспільний резонанс, ніж руйнування дороги чи лікарні. Але саме тому надзвичайно важливо фахово документувати злочини проти культурної спадщини, працювати з ними системно і доводити, що це не окремі епізоди, а частина цілеспрямованої політики».

Вона також наголосила на необхідності системного документування злочинів проти культурної спадщини, адже саме якісна фіксація втрат є основою майбутньої відповідальності. 

«Є музеї, де всі колекції були відцифровані й задокументовані. Це означає, що ми можемо відстежувати викрадені предмети і доводити право власності на них. Але є й випадки, коли інвентарні книги не були оцифровані, і тоді ми ризикуємо втратити артефакти назавжди. Документування сьогодні — це не бюрократія, а інструмент порятунку культурної спадщини».

Дарина Підгорна
Правова експертка та аналітикиня Товариства Рафаеля Лемкіна

«Унікальність злочину геноциду полягає в наявності спеціального умислу. Він має бути чітко видимим у діях, висловлюваннях, рішеннях і політиках того, хто його вчиняє. Фактично йдеться про намір знищити певну групу саме тому, що вона існує як окрема група».

Водночас Дарина застерегла від очікування швидких рішень міжнародних інституцій. 

«Геноцид — це не одномоментне рішення і не швидке юридичне визнання. Досвід інших країн показує, що шлях до такого визнання може тривати десятиліттями. Ми маємо бути готовими до довгої роботи, великої кількості зусиль і необхідності постійно доводити очевидне». 

Ольга Червакова
GR-директорка Суспільного

«Цьогоріч Росія виділила майже 2 мільярди доларів на пропаганду за кордоном. Це в півтора рази більше, ніж торік. І тому соціальна місія української журналістики полягає не просто в інформуванні, а й в протидії пропаганді: в тому, щоб пояснювати світові природу цієї війни та відповідальність Росії за злочини, які вона чинить». 

В цьому контексті вона розповіла про те, як Суспільне ділиться своїми фото- і відеоматеріалами про війну з закордонними мовниками, зокрема - в рамках співпраці з Європейською Мовною Спілкою. Торік Суспільне стало лідером з обміну матеріалами в рамках ЄМС: вони були показані за кордоном майже 18 тисяч разів. В тому числі - мовниками, які не мають можливості утримувати корпункти в Україні і, відповідно, оперативно висвітлювати події, що тут відбуваються. Важливим також є архівування та збереження свідчень, які в майбутньому можуть стати доказами у кримінальних провадженнях. 

«Ми маємо проект «Суспільне Медіатека», де зберігаються свідчення про викрадення культурних цінностей, пограбування музеїв, злочини проти людяності. Ми робимо все можливе, щоб ця інформація була доступною міжнародним партнерам, правоохоронцям і суспільству, адже без пам’яті та документування неможлива відповідальність».

В’ячеслав Мавричев
Керівник філії Суспільне Харків

«Для нас принципово важливо не лише показати руйнування після удару. Ми завжди розповідаємо історію об’єкта, пояснюємо його значення для міста і країни. Саме так світ бачить, що знищуються не просто будівлі, а культурна пам’ять і спадщина».

За словами Мавричева, журналісти й документатори дедалі частіше стають окремою мішенню для російської системи.

«Росія чудово розуміє роль журналістів. Люди, які фіксують події, збирають свідчення і чесно й неупереджено висвітлюють реальність, стають для неї пріоритетною ціллю. Переслідування журналістів і документаторів є таким самим системним явищем, як і спроби приховати самі злочини».